Бюро друку і масової інформації Сербської Православної Церкви розповсюдило заяву, де, зокрема, наголошується, що єдиною Церквою, яку Сербський Патріархат знає і визнає на Україні, є канонічна Українська Православна Церква на чолі з Блаженнішим митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм.
Сербська Православна Церква вже в листопаді минулого року першою серед автокефальних Православних Церков відреагувала офіційно, на вищому рівні (Архієрейський Собор), щодо намірів Константинопольського Патріархату самочинно і самовладно, у якості "першого без рівних" (primus sine paribus), а не "першого між рівними" (primus inter pares), "розв'язати" і "вирішити" церковні проблеми на українській землі, і просила не робити цього, але по-справжньому допомогти розв’язанню кризи в братському діалозі з Руською Православною Церквою і радячись з іншими Церквами.
На жаль, голос Сербської Церкви залишився "голосом волаючого в пустелі": з Константинополя ніякої відповіді не пролунало — тільки гробове мовчання. Потім Священний Синод Сербської Церкви звернувся до Константинополя з новим закликом не поспішати, а діяти у дусі соборності, братської любові і відповідальності не тільки за Церкву в Україні, а й за єдність Православ'я в цілому. Реакція була такою ж — гробове мовчання. Потім Святіший Патріарх Сербський у Салоніках особисто усно благав Патріарха Константинопольського про те ж саме — на жаль, з тим же результатом. Потрібно відзначити, що Сербська Церква про свою позицію і про свої кроки кожного разу інформувала всі Помісні Церкви-Сестри.
Після всього, що Константинопольський Патріархат зробив у Києві — а Київ, як відомо, "матір міст руських" — позиція Сербської Церкви, також офіційно повідомлена всім Помісним Православним Церквам, є такою.
1. Сербська Православна Церква не визнає неканонічне «вторгнення» Святішого Патріарха Константинопольського на канонічну територію Святішої Руської Церкви, оскільки Київська митрополія жодною мірою не може бути ототожнена з сьогоднішньою «Україною», яка включає і десятки інших церковних єпархій. Її було передано у 1686 році Московському Патріархату, висновок про що можна зробити з документів Константинопольського Патріарха Діонісія IV, з рішень його наступників, з тих що виходили відтоді офіційних «Тактиконів», «Синтагматіїв», «Диптихів», «Календарів» і «Щорічників» не тільки інших Церков, а й самого Константинопольського Патріархату і навіть з особистих заяв і висловлювань сьогоднішнього Константинопольського Патріарха, зроблених до квітня минулого року.
2. Одночасно Сербська Православна Церква не визнає в якості «Автокефальної Церкви України» проголошену, але з канонічної точки зору не існуючу, а насправді насильно нав'язану, штучну «конфедерацію» українських розкольницьких угруповань (які вже знову завзято протиборствують одне з одним і нестримно йдуть до розділення). Розкольники залишилися розкольниками. Одного разу розкольник — розкольник назавжди, за винятком випадків щирого звернення і глибокого покаяння. Єдиною Церквою, яку Сербська Церква знає і визнає, є канонічна Українська Православна Церква на чолі з Блаженнішим митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм.
3. Далі, Сербська Церква не визнає неправильно названий «об'єднавчим» Київський «собор», у якому не взяв участі жоден архієрей канонічної Української Православної Церкви (оскільки днем раніше Святіший Патріарх Варфоломій прийняв до своєї Церкви Олександра Драбинка і митрополита Вінницького Симеона, до того ж без канонічної відпустительної грамоти з їхньої церкви). Сцени, вся навколишня обстановка і закулісся цього дивного зборища, щоб не висловитися більш жорстко, відомі, більш-менш, усім. Йдеться по суті про антиоб’єднавчий, роз'єднувальний і розділювальний псевдособор, який ще глибше викопав рів відчуження й розпаду суспільства нещасної країни України. З усіх цих причин Сербська Церква вважає його рішення антиканонічними, недійсними і, отже, анітрохи не обов'язковими для неї.
4. Сербська Церква не визнає розкольницький єпископат в ролі православного єпископату, а розкольницьке духовенство в ролі православного духовенства, оскільки ті, хто належить до крила Денисенка, отримали «існування» від виверженого з сану, відлученого від Церкви та відданого анафемі архієрея (факт, який і сам Патріарх Варфоломій офіційно визнавав свого часу), а ті, хто належить до угруповання Малетича, позбавлені апостольського спадкоємства і священства в цілому. Ніяким документом, жодним, як то кажуть, розчерком пера, неможливо перетворити те, що було — на те чого не було, і те чого не існує — на існуюче. Отже, Сербська Церква не визнає, що пан або громадянин Думенко (Єпіфаній) є навіть архієреєм, а поготів і предстоятелем автокефальної Церкви (цю останню посаду, за ним не визнає навіть його «духовний отець» пан або громадянин Денисенко, «дійсний предстоятель», довічний до того ж «патріарх»).
5. І, нарешті, Сербська Церква закономірно змушена рекомендувати своїм Преосвященним ієрархам і чесним клірикам утримуватися від літургійного та канонічного спілкування не тільки з вищевказаним п. Єпіфанієм (Думенком) та іже з ним, але і з тими, хто співслужить і має спілкування з ними архієреями і кліриками, згідно з принципом священних канонів про те, що той, хто спілкується з відлученими від спілкування, і сам залишається поза спілкуванням.
***
Сербська Православна Церква просить і благає Святішого Патріарха Константинопольського переглянути прийняті ним до цього дня рішення і відновити колишній благословенний мир і єдність Помісних святих Божих Церков, бо немає нічого такого необхідного і дорогоцінного, як любов, мир і однодумство між братами.
Служба комунікації ВЗЦЗ/Патріархія.ru